Слава Ісусу Христу!
Спершу дозвольте мені щиросердечно усіх Вас привітати. Я хочу щиро подякувати за те, що Ви взяли участь у Всеукраїнській прощі до цього святого місця – Зарваниці. Хочу дуже подякувати усім Вам, які трудилися і йшли пішки.
Коли я їхав сюди, по дорозі зустрічав ще багатьох, які йшли, і знаєте, що мене вразило? Не бачив жодного сумного обличчя. Усі йшли з такою усмішкою на устах, з такою радістю! Одна дівчинка, мабуть, натерла мозоль. До неї підійшли два могутні хлопці, взяли її на руки і понесли. Думаю, це є гарний образ Церкви, Церкви, яка подорожує тут на землі, але йде до небесної батьківщини. Тієї Церкви, в якій ми один одному повинні допомагати, один одного піднімати на цій дорозі, брати на руки, якщо потрібно, щоб не зупинятися, а крок за кроком іти до Господа Бога. Тому я дуже дякую усім Вам, які прибули на цю прощу.
Хочу вам засвідчити свою любов і повагу, щоб Ви точно знали, що є хтось, хто вас дуже-дуже любить. Передусім це є Господь Бог, а також Пречиста Діва Марія, яка ніколи нас не залишить. Так само є хтось, хто про кожного з вас завжди пам’ятає і молиться. Я намагаюся бути посередником молоді між різними нашими єпархіями, різними містами і селами. Знаю, що недавно молодь нашої Церкви вирішила створити Єдиний молодіжний простір. Хочу вам сказати, що я прагну бути присутнім у цьому просторі. Більше того – хочу його разом з вами будувати, щоб багато-багато молодих людей на усій земній кулі долучалися до нього, щоб ми розуміли, що ми є разом. Де б ми не були, ми ніколи не можемо бути християнами поодинці, бо ми не вистоїмо у цьому світі, який часто є противний християнському життю і свідченню віри, науці Церкви. Хтось з вас може мене запитати: «Як ви думаєте будувати наш простір?» Я не знаю, але може ви скажете, що мені робити – я допоможу.
Сьогодні я роблю дуже просту річ. Кожного разу, коли відвідую наші єпархії та екзархати по цілому світу, я завжди прошу про можливість зустрічатися з молоддю. Постійно шукаю нагоду мати попри всі поважні візити до представників влади, чиновників, а також відвідини наших парафій час для спілкування з молоддю, щоб наші дівчата і хлопці мали можливість запросто мені поставити питання, а я намагатимусь слухати і відповідати. Востаннє, коли я мав зустріч з молоддю і кого я просив, щоб від них можна було передати вам вітання – це була українська молодь Канади. Отже, ваші ровесники – дівчата і хлопці з Едмонтонської єпархії – сьогодні щиросердечно вас вітають. Через декілька тижнів я знову поїду до Канади, тому дозвольте мені також привітати ваших ровесників з того боку Океану. Ось так я намагатимусь – поки що у свій спосіб – будувати цей Єдиний молодіжний простір, а якщо ви мені скажете, що ще зможу робити – я це з великим задоволенням для вас виконаю.
В контексті молодіжної зустрічі я б хотів разом з Вами роздумати над одною фразою апостола Павла, щоб вона була темою нашої зустрічі і основою для застанови у цей вечір. У другому посланні до Солунян апостол Павло пише до християн міста Солуні – сьогодні те місто ми називаємо Тесалоніки на півночі Греції: «Тому молимося повсякчас за вас, щоб Бог наш учинив Вас гідними покликання і щоб силою наповнив усю вашу відданість доброті та ділу віри, щоб ім’я Господа нашого Ісуса Христа звеличувалося у вас, а ви у Ньому за благодаттю Бога нашого і Господа Ісуса Христа» (2 Сол. 11-12). Що апостол Павло тими словами хоче сказати? Передусім ці рядки, мабуть, були одними з перших з-посеред рядків Нового Завіту, оскільки науковці стверджують, що свої листи до Солунян апостол Павло написав в ранні роки, коли ще не було інших книг і листів Нового Завіту. Але саме в тих словах, які ми щойно чули, він говорить про три речі. Спочатку він каже, що я – апостол Павло – молюсь за вас, християн, щоб кожного дня ви ставали гідними свого покликання. Зауважмо, що ми, християни 20 століття, кожного дня маємо ставати гідними називатися християнами. Христос нас покликав для того, щоб ми брали участь у спілкуванні з Ним, бо бути християнином означає справді мати доступ до живої розмови з живим Богом. Але часом ми є далекі від того, щоб бути гідними такого великого покликання і тому апостол Павло молиться, щоб кожен з нас – я і ви – кожного дня ставали гідними називатися християнином. Так буває, що в щоденному нашому житті дуже багато серед нас називаються християнами, але насправді не живуть як християни. Я думаю, що для молодої людини, для молодого християнина це особливий заклик апостола Павла не лише називатися іменем християнським, але бути гідним цього покликання.
Друга річ, яку каже апостол Павло – Господь Бог своєю силою підтримає ваше бажання до добра. І так стається часом. Ми хочемо бути добрими, правда? Робимо гарні постанови, але коли прийде до справи, то, як кажуть, хотілося якнайкраще, а вийшло як завжди. Але апостол Павло каже – не знемагайтеся, не зневірюйтеся, тому що ставати гідними вашого покликання зробить Бог своєю силою. Він дасть вам все, чого потребуєте для того, щоб ваше прагнення добра могло перерости у конкретний вчинок.
Третя річ – він каже, що Сам Бог своєю силою і благодаттю укріпить вас у вірі, бо вірити – це не лише щось навчитися і знати. Вірити – означає відкрити усе своє серце, усе своє життя до того Бога, якому я і ви, як християни, себе посвятили, жити посвяченим Богові життям. Саме божественною силою ми можемо зберегти нашу віру, залишитися віруючими тоді, коли проти християнської віри може настати найтяжче гоніння. Тоді, з одного боку, наше бажання, а з іншого боку, Божа сила забезпечить те, що ми можемо бути свідками Божественної благодаті, Його присутності у Церкві серед тих людей, з якими ми сьогодні живемо.
Часто, коли я зустрічаюся з Вашими ровесниками, вони мені кажуть: «Владико, тяжко мені бути християнином, тяжко по-християнськи, згідно з Божим законом жити. Часто тяжко поступити поправді, особливо, коли потрібно приймати дуже важкі рішення – чи то на роботі, чи в іншому місці, куди Господь Бог поведе». Але апостол Павло сьогодні нам каже, що можна бути християнами не завдяки людській силі, а завдяки Божій силі, яка виявляється у наших немочах. Я хочу всіх вас дуже попросити: не соромтеся називати себе християнами, тому що Бог вас зробить достойними того імені, не соромтеся визнавати себе членами своєї Церкви – чи ви є в Україні чи за кордоном, чи ви є вдома, чи на навчанні, на праці. Не соромтеся, що б там не було. Ніколи не втомлюйтеся хотіти добра. Тоді Господь Бог вам допоможе його зробити. Бережіть скарб віри наших батьків, бо ця земля, ця ікона Зарваницької Богородиці, пам’ятає віру наших попередників, ту віру, яка нас народила. Якби наші прабатьки не були віруючими людьми, сьогодні тут, у Зарваниці, нас би не було ні одного. Але ми тепер маємо велике завдання – зберегти цю віру, а відтак зробити живою нашу Церкву сьогодні, завтра і повіки. Нехай Господь Бог усім нам у цьому допоможе.
Слава Ісусу Христу!
джерело: dyvensvit.org
Немає коментарів:
Дописати коментар